Електростанція Лотс-Роуд стала взірцем інженерної майстерності та технічного прогресу. Це місце, де народжувалася епоха електричного Лондона. Саме вона дала енергію для електрифікації метро, а згодом — для становлення міста як світового мегаполіса. Далі на londoname.
Історія заснування та розвитку електростанції Лотс-Роуд
Будівництво електростанції Лотс-Роуд на Темзі розпочалося у 1902 році, а офіційне відкриття відбулося у 1905 році. Її головне завдання полягало у забезпеченні стрімко зростальної системи лондонського метро стабільним електропостачанням. На момент відкриття Лотс-Роуд вважалася найбільшою електростанцією у світі. Її потужність сягала 55 тисяч кВт, а робота комплексу ґрунтувалася на використанні 64 котлів Babcock & Wilcox, які виробляли 18 тисяч фунтів пари на годину. Для підтримання такого масштабу виробництва щоденно спалювалося приблизно 700 тонн вугілля, яке доставлялося річковими баржами.
У 1960-х роках електростанцію Лотс-Роуд було суттєво модернізовано. Вона перейшла на стандартну для Великої Британії частоту 50 герців та перейшла з вугілля на важке мазутне паливо. У цей період кількість димарів зменшилася з чотирьох до двох, що символічно відображало новий етап у розвитку станції. Подальші зміни відбулися у 1970-х роках, коли після відкриття родовищ природного газу у Північному морі котли переобладнали для спалювання газу з можливістю резервного переходу на мазут. Згодом Лотс-Роуд функціонувала у тісній співпраці з Гринвіцькою електростанцією, разом забезпечуючи безперебійне постачання електроенергії до мережі метро.
На початку 1990-х років постало питання подальшої долі електростанції Лотс-Роуд. У липні 1992 року було вирішено не проводити чергову модернізацію, а експлуатувати її лише до завершення терміну служби обладнання. Цей історичний етап завершився 21 жовтня 2002 року, коли міністр транспорту Джон Спеллар урочисто вимкнув турбіни, поклавши край 97-річній історії безперервного енергопостачання. Відтоді вся електроенергія для лондонського метрополітену почала надходити з Національної енергосистеми, тоді як Гринвіцька електростанція залишилася у резерві на випадок аварій.
1999 році компанія London Transport продала територію електростанції Лотс-Роуд приватному розробнику Circadian за 34 мільйони фунтів стерлінгів. Нові власники планували перетворити закинутий енергетичний об’єкт на сучасний житлово-торговий центр з магазинами, ресторанами та житловими апартаментами. Проєкт також передбачав будівництво двох хмарочосів на прилеглій території, що мало стати архітектурним акцентом оновленого району Челсі. Розробники сподівалися завершити реконструкцію до 2013 року, але глобальна фінансова криза призупинила реалізацію задуму.
Лише у січні 2025 року електростанція Лотс-Роуд нарешті здобула своє нове втілення — Powerhouse. Цей проєкт став центральним елементом масштабного комплексу Chelsea Waterfront, який містить десять будівель, серед яких і найвищу житлову вежу у районі SW10. Архітектор Террі Фаррелл зумів об’єднати індустріальний характер минулого з витонченим стилем 21 століття. Особливої уваги заслуговує його рішення зберегти та перепрофілювати оригінальні димарі, які колись виводили продукти згоряння, а тепер стали впізнаваними елементами архітектурного ансамблю. Powerhouse містить 260 елітних квартир з панорамним краєвидом на Темзу, а перші поверхи будівлі відведені під ресторани, галереї та бутики.
Визнання та значення діяльності електростанції Лотс-Роуд
Електростанція Лотс-Роуд майже 100 років забезпечувала електроенергією лондонське метро. На початку 20 століття вона була найбільшою у світі, символом технічного прогресу й амбіцій британської інженерної думки. Саме завдяки потужності об’єкта стало можливим переведення лінії District Line з парової на електричну тягу, що започаткувало нову епоху в історії громадського транспорту Лондона. У сучасному контексті його модернізована форма визнається одним з найважливіших технічних і культурних пам’яток Лондона, що символізує перехід від епохи промислової потужності урбаністичного оновлення.
